Чистые лапы, горячее сердце... ;-)) (kotleopold77) wrote,
Чистые лапы, горячее сердце... ;-))
kotleopold77

Легенда о Васильевском замке



Василівський замок
Над берегом Дніпра стоїть фортеця. Від часу почорніли її мури, де-не-де обвалилася цегла. Свище вітер у бійницях. Та ще гордовито здіймаються високі вежі замку, як свідки давніх подій. І дійшла про них згадка, як бувальщина й легенда.

За якусь провину офіцера послали на Кавказ у діючу армію. Воював тоді цар із горцями. По-молодецькому бився гусар, спокутував провину свою і навіть дослужився до генерала.
Якось, проходячи стежкою біля аулу, спіткав він молоду красуню-грузинку. І вже не міг знайти собі спокою після її чарівного погляду. Дівчина та була князівною. Генерал зробив усе, аби привернути до себе її батька. І той дав згоду на шлюб. У князівни волі ніхто не спитав. Відгуляли бучне весілля.

Після замирення генерал поїхав у свій маєток на береги Дніпра, у Таврію. Володів він неосяжними полями, незліченними табунами. Сам багатий був, та ще й посаг за нареченою узяв великий. Але щастя, мабуть, за гроші не купиш. Не зазнала втіхи грузинська князівна, не милий був їй чоловік, смутнішала з дня на день.

Чоловік радий був неба прихилити молодій дружині – оточив її увагою, не скупився на ласку. Природа навколо тут чудова. Пташиним щебетом повнилися плавні, п'янили пахощі трав. Ніжно розчесані вітром, дивились у Дніпро розкішні лози. Тихими вечорами нишком із хмар викликав зірки молодий місяць. Та все це не тішило грузинки. Самотня виходила вона рано-вранці на луки і прикипала поглядом на схід, де була її рідна Грузія.
Помітив це генерал, та думав, що скоро звикне його дружина. А щоб не так сумувала вона, наказав привезти з Кавказу грузинських служниць і співачок. Нехай співають княгині пісень, хай розважають казками. Мине місяць, другий, і все владнається. Людина до всього звикає. А чи ж до всього? Ох, ні. Хіба може пташка бути щасливою в клітці?

Не повеселішала княгиня. Зачувши рідні пісні, які їй співала мати, згадавши казки, що їх розказував батько, геть посмутніла. І тоді задумався поміщик, чим би відвернути свою полонянку від сумних думок. Узяла його голову нова витівка. Ось тепер він уже був певен, що жура назавше покине горянку. Тільки нехай вона трохи почекає.

З усієї округи було зібрано селян. Працювали вони вдень і вночі, возили возами землю, насипали горби, рили рівчаки. Поміщик особисто відібрав кращих мулярів. Запросив із столиці відомого майстра і замовив йому звести такий палац, аби всі чудувались. І щоб княгиня, увійшовши в палати, почувалася немов у раю.

Довго мудрував, чого тільки не вигадував той будівничий: сходи і балкони, веранди й колони, вежі і бійниці, карнизи й завитушки. Такого вже було наліплено й наплетено, що навіть острах брав – чи вдержаться всі ці прикраси на мурах. Та тримались вони міцно, бо зводили їх селянські умільці. Хоч самі майстри мешкали у глиняних мазанках.
Довго споруджувався замок, повільно росли мури. А княгиня ставала з кожним днем чорніша чорної хмари. Чоловік і слухати не хотів про повернення її на Кавказ. Не давав спокою, підганяв будівників.

І виріс дивний палац. Генерал, не чекаючи, доки добудують увесь замок, справив новосілля. Запросив сусідів і високих вельмож. Урочисто завів княгиню в палати.
Всі були захоплені її красою. Але ще більше вражені розкішшю нових будівель. Ніхто ніколи не бачив схожого в цих місцях. Хіба що з самим Московським Кремлем рівнявся замок вежами. Вигадливістю він міг би посперечатися з маврїтанськими й арабськими спорудами. Переходячи з поверху на поверх, гості дедалі більше захоплювались розкішшю, чудовим ліпленням, оздобленням.
На горішньому поверсі кімнати було прибрано, як у грузинських князів. Килимами застелена підлога, обвішані стіни. Висіла зброя. По боках стояло багато низеньких різьблених стільців з червоного і чорного дерева, оздоблених сріблом і перламутром. Столи були заставлені східними ласощами.

Усі в захваті. Лише одна княгиня, як і досі, була смутна. Речі, що оточували її, нагадували рідний край. Сльози навертались на очі, і вона підійшла до вікна вдихнути свіжого повітря. За нею поквапився чоловік.
– Невже ти лишишся сліпою до такої краси? – шепотів він. – Невже не оціниш моїх старань?
Гнівно блиснула на нього княгиня своїми чорними очима і, підійшовши до балконної огорожі, змахнула руками, як підбитий птах крильми. Кинулась униз з високої вежі – генерал і крикнути не встиг.
Так і лишилися непомічені княжною розкішні рослини на подвір'ї, витончені мармурові статуї в саду. Тільки тихо дзюркотів струменем високий фонтан, далеко розкидаючи бризки, змиваючи з білого мармуру краплини багряної крові...

Хоч горе генерала було невимовне, проте не кинувся за княгинею. Звелів принести до нього маленького сина, що лишився йому від дружини. Звівши брови, суворо видивився на чорночубого хлопчика. Дитина була ще дуже мала, аби зрозуміти батька. Та він усе ж заповів:
– Ти будеш розумніший од матері. Ти оціниш батьківські старання. Я добудую для тебе цей замок. Він прославить твоє ім'я.

Йшли роки. Генерал був непохитний у своєму рішенні. Він задумав подивувати не одних сусідів. Весь замок мали омивати річка й канали. Пагорбок, на якому він стояв, своїми обрисами повинен був нагадувати Європу. На озері-морі, що розіллється, півостровом виступатиме малесенький Крим. А посередині – висока вежа. І маяк на ній. Вночі він далеко виднітиме в безкрайому степу.

Старий генерал леліяв свої марнославні мрії. Тільки й клопоту мав, що коло замку. Сам вигадував нові прикраси, вже і прибудови. І так захопився тими витівками, що й про сина геть забув. Але син сам нагадав йому про себе. Одного разу генерал дізнався, що юнак потай утік.

Занепав, одрях старий. Нікому не потрібні виявились його палаци, вежі. Стояли вони похмурі й мовчазні. Такий став і їхній напівбожевільний господар. Поволі блукав він днями по подвір'ю, кімнатах і не знаходив собі місця. Тільки під час громовиці та бурі інколи його бачили біля відчиненого вікна. Він погрожував комусь кулаком і посилав прокляття...

Уривок з книги «Знайдена скарбниця» / Павло Супруненко (1969)
Tags: Запорожье, Легенды
Subscribe

promo kotleopold77 february 7, 2019 17:14 4
Buy for 20 tokens
Диалог с читателем: - Ваша Пушистость! У него отвалился хвост!!! - Кстати, какой негодяй снабдил вас этой книжкой? - У вас все негодяи. Ну, что ж, ну, Гмордер дал. Чтоб я развивался. - Зина!.. Там в приёмной… Она в приёмной? - В приёмной - зелёная, как купорос. - Да - зелёная…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 10 comments