Чистые лапы, горячее сердце... ;-)) (kotleopold77) wrote,
Чистые лапы, горячее сердце... ;-))
kotleopold77

На селі гавкали собаки, співали півні... Поланд юбер аллес!..


- Ой, не кидай мене, моє серце, бо я пропаду! - несамовито крикнула Нимидора на всю хату неначе не своїм голосом.

- Цить! не кричи й не тужи! Ти збудиш матір: ви наробите галасу, тоді я пропащий.

Нимидора підвелась з лави і знов упала на лаву мов нежива.

- Я не навіки тебе покидаю; я зароблю грошей і знов вернуся.

- Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хліб їсти й воду пити! - промовила Нимидора без сліз, наче простогнала.

- Не проклинай мене, і не лай, і не плач! Ти думаєш, мені легко тебе покидать? Доле моя, щастя моє! - неначе простогнав Микола, вхопивши Нимидору в обнімок і сам залився сльозами, як мала дитина. - Піду з села, бо тяжко мені жити; піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робить не буду і в москалі не піду. Піду втоплюсь, об камінь розіб’юся! Нехай звірі розшарпають моє тіло, а я все-таки втечу. Все одно мені пропадать! - сказав Микола.

- Що ж я буду в світі божому діяти сама з малою дитиною? - промовила Нимидора й почала гірко плакати. Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому, і аж побивалась на лаві.

- Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклось і без твоїх сліз. Мене нужда ізсушила, ізв’ялила, як холодний вітер билину в полі. Моє серце наскрізь ножем пробите. Знайди мені сорочки, знайди харч та й бувай здорова! Як не вмру, повернуся, і повернусь не вдень, а вночі застукаю в кватирку, а ти одчиняй двері.

- Пропаща я навіки! Боже милосердний! За що ж ти нас так тяжко караєш? Коли ж тебе дожидать додому?

- «Тоді жди мене в гості, як виросте в тебе у світлиці трава на помості», - одказав Микола словами пісні, - а ти не ламай рук, не суши очей та доглядай матері й дитини. Як не вмру, то вернуся, не де дінусь.

Нимидора кинулась до колиски й схилялась, і ніби впала на дитину.

- Серце моє, дитино моя! Ти й не знаєш, що зостаєшся сиротою! - плакала Нимидора, задавлюючи хрипкий голос у грудях.

- Нимидоро, годі голосить та плакати! Мене ждуть люди. Давай мерщій сорочки, давай харч та виряджай мене в далеку дорогу.

- Не йди! переночуй хоч одну ніченьку дома!

- Не можна. Ми змовились; мене ждуть люди. Завтра мене заб’ють в кайдани, тоді я пропащий навіки.

- Бодай всі наші сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучче я була б маленькою пропала, лучче б поневірялась довіку в наймах, ніж маю терпіти таке горе! - промовила Нимидора і почала шукать сорочки в скрині й складати їх у мішок. Микола вдягся в кожух, надів шапку, кинув у мішок скрипку, поклонився до матері, цоцілував дитину і блідий, як смерть, сумний, як осіння ніч, вийшов з хати. Нимидора вийшла слідком за ним.

- Прощайте, рідні пороги, де походжали мої ноги! Прощай, Нимидоро! Згадуй мене, моє серце, вірними словами та дрібними сльозами, а я тебе, доки живий буду, довіку не забуду.

Надворі було поночі. Ніч була темна, але тиха. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе чорною ріллею. Нимидора випровадила Миколу за ворота і насилу дійшла до хати.

Микола пішов на вигон, де стояли старі верби: там його ждав Кавун і чотири чоловіки, що налагодились потаєнці втікать на сахарні.

Нимидора вбігла в хату, впала на лаву, схилилась на стіл, голова упала на руки, і довго-довго плакала і побивалась. Гарячі сльози обливали її руки, лились на стіл, як кринична вода ллється з джерела на траву. Вже тріски на припічку погоріли, і тільки одна головешка жевріла в попелі, мигогучи синім одлиском. Вже в хаті стало поночі, а Нимидора все плакала. Вона виплакала всі сльози, а сон утік од неї десь далеко в поле.

Коли це одразу в хаті стало видно, як удень. Стіни, піч, лежанка, колиска, образи - все ніби облилося кров’ю. Червоний світ миготів ніби хвильками й брижжами по стінах, трусивсь, переливався з стін на стелю, на жердку з одежею.

Нимидора схопилась з місця і глянула на вікна. Три вікна були ніби завішані знадвору червоними кривавими хустками. Нимидорі здалося, що вона збожеволіла. Одначе вона кинулась до колиски, вхопила за бильця колиску з дитиною і рвонула її так, що всі вірвечки порвалися, крикнула не своїм голосом і вибігла надвір. Слідком за нею вибігла стара перелякана Джериха.

Надворі було видно, як удень: було видно все дерево в садку, всі верби, кожну гілляку, кожний збляклий жовтий листок, що теліпався на гіллі.

Увесь двір, садок, хата - все було залите червоним світом, ніби кров’ю.

Нимидорі здалося, що горить її хата, що вона вже уся палає полум’ям, що горить садок, горять верби, горить комора, їй здалося, що горить усе небо, що запалилась уся земля під її ногами.

- Рятуйте, хто в бога вірує! - крикнула Нимидора. - Рятуйте дитину, рятуйте Миколу! Мамо! рятуйте Миколу, бо він пропаде з тілом і душею.

- Бог з тобою, дочко! Це ж не ми горимо; це пожежа десь далеко на селі, - обізвалась мати, поправляючи хустку на голові.

На селі гавкали собаки, співали півні. Десь далеко було чути шум та гам, неначе під землею. Всі люди на кутку спали. Нігде не видно було ні живої душі.


За винятком VI розділу текст звірено з виданням: І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том третій. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1965. ст.34-142.


Tags: Книги, Пиар Моей Пушистости, Украина
Subscribe

promo kotleopold77 february 7, 2019 17:14 4
Buy for 20 tokens
Диалог с читателем: - Ваша Пушистость! У него отвалился хвост!!! - Кстати, какой негодяй снабдил вас этой книжкой? - У вас все негодяи. Ну, что ж, ну, Гмордер дал. Чтоб я развивался. - Зина!.. Там в приёмной… Она в приёмной? - В приёмной - зелёная, как купорос. - Да - зелёная…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments